Останнім часом мене переслідує непереборне бажання коротко підстригтися.
Поїхати б до Індії та більше не вертатись...

Іноді так солодко бити по собі минулим.

Бувають такі зустрічі, після яких віриш, що ніщо не випадкове в нашій долі. Людина з*явилась і зникла. Але, сама того не підозрюючи, відкрила тобі очі на щось головне. Лише тобі.

Був у мене один знайомий. Ніколи б житті не помітила його в універі, якби не опинилась на олімпіаді. Був тихим і непримітним. Абсолютно. А обличчя - задумливе й сумне. Ніби він щойно усвідомив марність усього, у що свято вірив. Він становив разючий контраст зі своїми одногрупниками, які хотіли виділитись, а насправді створювали безглузду біомасу. Ми навіть шуткували з одногрупницею, коли побачили його. Усе змінилось, коли він заговорив.

Взагалі багато що змінюється, коли людина починає говорити. Найвиразніше помічаю це в маршрутках, коли милуюсь якоюсь неймовірно красивою людиною, починаю вигадувати її історію, а коли вона відповідає на дзвінок, мені хочеться вбити себе. Бо людина, яку наділяю найкращими рисами, розмовляє як чмо на суржику, з матюками.

Так от, він нарешті заговорив. І все щезло. Аудиторія, універ, весь світ. Всі слухали тільки його. Не знаю, яке враження він справив на інших, але я була наче уві сні і мені не хотілось прокидатись. Отак красиво, не поспішаюши, обдумано він говорив. Отаким приємним голосом. І одразу стало неважливо як він виглядав, на кого був схожий, у що вдягнений. Просто хотілось його слухати. Бажання постійно його чути.

Він отримував другу освіту, вірив, що молодь може щось змінити в країні, чудово володів англійською, знав французьку, відрізняв головне від другорядного.Виглядав так, ніби знав щось, чого не знають інші. Ніби дивився на людську метушню збоку, без засудження, ледь зацікавлено. Таким він і залишився в моїй пам*яті, незворушливо чекаючи аудієнції біля кабінету завкафедри, опершись на стіну, в сіруватому одязі, з рюкзаком,  зі скам*янілим обличчям і ледь помітною зацікавленістю в очах, якими оглядав строкатий натовп провінційних студентів.

Бін був на п*ятому курсі. Більше я його ніколи не бачила. Але часто згадую, незворушно стоячи під дверима завкафедри, з рюкзаком, байдуже розглядаючи тих самих провінційних студентів.

Папку "Входящие" проверяй почаще

Якось почула історію про те, як студент філософії прочитав Ніцше і... зійшов з розуму. Декілька років мені було цікаво - як таке можливо: прочитати книгу і збожеволіти.
Тепер знаю.
Це страшно. Як відкриваєш книгу і перечитуєш свої думки. І навіть не можеш щось процитувати, бо цитувати треба все. Це все, що ти пережив, передумав, перехворів, уявляв, розвивав... Читаєш у незнайомій книзі свої думки. Не дослівно, а "допочуттєво", якщо дозволите мені такий оказіоналізм.
______

Багато змінилось, довго не писала. Згадуючи себе декілька років (навіть декілька місяців) тому, не можу повірити, що то була я. Час більше не спливає. Він тане, як останній сніг у березні. Якийсь транс, буддистський спокій.
_______

Чеслав Мілош. "Придорожній песик".

божевільний період

Усе почалось з тесту на знання німецької. Отримала В1 і тут понеслась...

Учора була на зустрічі з Сехер Чакір. Сьогодні - в театрі одного актора. А між іншим, робота стоїть. І накопичується. Нічого не встигаю і не збираюсь робити. Захворіла, взагалі нічого не хочеться. А роботи - відіма-невідіма.
Слухаю Лану, не виходячи з трансу.

genieße das Leben

Насолоджуюсь нетривалим затишшям у своїй гавані.
Сьогодні наготували с мамою купу всяких смаковинок: сьомгу в овочах, сирний суп, пиріжки, печиво... Люблю неділі.
Читаю, вчу німецьку. Пишу нескінченні списки справ.
Es ist total super, viel Zeit zu faulenzen.

Вчора переглянула The Bucket List. Зворушливо.

Begeistert.

Знати б ноти, за якими ми догрались..

Час летить як скажений. Тільки й встигай міняти маршрути. Вихідні - вже не те, чого я чекаю з нетерпінням. Вихідні перестали бути спасінням. Я вже не прошу у Бога здорового сну.

Я ніби інша людина.

А розклад здається таким умовним і хитким, ніби от зараз запізнюсь кудись, кудись не прийду, і нічого не трапиться. Бо мене ніде нічого не тримає.

Одного разу я дочекаюсь свою маршрутку і доїду до кінцевої. Бо дуже цікаво подивитись що там в кінці дороги.

Мне уже многие высосали соки

Отак починається двадцятий рік мого життя. За сьогодні я зрозуміла як важливо посміхатись незнайомим. Просто посміхатись і радіти всьму, що бачиш.

По суті, щоб любити людей, треба просто робити їм добро і нікому повністю не довіряти.

На відстані простягнутої руки. Не вимагати від них нічого. Просто жити і посміхатись їм. Як дітям у дитсадку. Давати більше, ніж брати.

Я вже не соромлюсь фотографуватись. Вже якось все одно.

Йду і посміхаюся, я майже не маніяк,

Робін Бед спить, настав Ніхто Ніяк...