Моя наївність у стосунках з іншими людьми інколи зашкалює настільки, що я сама не розумію wtf. От, наприклад, коли мені подобається спілкуватися з людиною, (я, звісно, вважаю її освіченою та цікавою, а себе, відповідно, нудною та недалекою) я починаю читати (про) все, що вона рекомендує, згадує або ненароком вимовляє. Тобто, щоб у співрозмовника склалось враження, що я маю хоча б базову ерудицію в елементарних речах та відомих йому книгах, мені доводиться відкладати всі свої справи і надолужувати. Гортати опір матеріалів або вчитуватися в Біблію. Плакати над Ремарком чи пити над Вайлдом.
І на деякий час це спрацьовує - я роблюся люстерком, ніби оченята Олімпії з "Пісочної людини" Гофмана, в якому співрозмовник може побачити себе і свої зацікавлення. Але потім всім стає зрозуміло, що це - звичайне скло.
Де починаюся я? І що являє собою моє Я?
