Був у мене один знайомий. Ніколи б житті не помітила його в універі, якби не опинилась на олімпіаді. Був тихим і непримітним. Абсолютно. А обличчя - задумливе й сумне. Ніби він щойно усвідомив марність усього, у що свято вірив. Він становив разючий контраст зі своїми одногрупниками, які хотіли виділитись, а насправді створювали безглузду біомасу. Ми навіть шуткували з одногрупницею, коли побачили його. Усе змінилось, коли він заговорив.
Взагалі багато що змінюється, коли людина починає говорити. Найвиразніше помічаю це в маршрутках, коли милуюсь якоюсь неймовірно красивою людиною, починаю вигадувати її історію, а коли вона відповідає на дзвінок, мені хочеться вбити себе. Бо людина, яку наділяю найкращими рисами, розмовляє
Так от, він нарешті заговорив. І все щезло. Аудиторія, універ, весь світ. Всі слухали тільки його. Не знаю, яке враження він справив на інших, але я була наче уві сні і мені не хотілось прокидатись. Отак красиво, не поспішаюши, обдумано він говорив. Отаким приємним голосом. І одразу стало неважливо як він виглядав, на кого був схожий, у що вдягнений. Просто хотілось його слухати. Бажання постійно його чути.
Він отримував другу освіту, вірив, що молодь може щось змінити в країні, чудово володів англійською, знав французьку, відрізняв головне від другорядного.Виглядав так, ніби знав щось, чого не знають інші. Ніби дивився на людську метушню збоку, без засудження, ледь зацікавлено. Таким він і залишився в моїй пам*яті, незворушливо чекаючи аудієнції біля кабінету завкафедри, опершись на стіну, в сіруватому одязі, з рюкзаком, зі скам*янілим обличчям і ледь помітною зацікавленістю в очах, якими оглядав строкатий натовп провінційних студентів.
Бін був на п*ятому курсі. Більше я його ніколи не бачила. Але часто згадую, незворушно стоячи під дверима завкафедри, з рюкзаком, байдуже розглядаючи тих самих провінційних студентів.
