Чому люди не мандрують?

Чому люди воліють витрачати гроші на матеріальні придбання, аніж на подорожі?
Чому віддають перевагу телевізору, а не спілкуванню з рідними?
Чому не допомагають ближнім? Чому такі злі, заздрісні, чому пліткують?
Чому закриваються у своїх домівках, у своїй зоні комфорту?

Чому люди не насолоджуються власним швидкоплинним і неповторним життям?

save me from myself

От я й повернулася з Китаю. Прямуючи до пекінського аеропорту, я була певна, що по прибутті переді мною буде табула раса, що я писатиму своє життя по-новому. Будувала плани, везла книжки, була певна, що стала іншою людиною.
Та від себе не втечеш. Нікуди. Ніколи. Людина не може розглядатися як окремо взята одиниця. За кожною людиною - шлейф (або важкий тягар) предків, історії, культури. У кожного є батьки, хрещені, друзі. Все впливає на тебе.
Які казки тобі читали в дитинстві, з ким ти спілкувався, яку музику слухав, на що витратив шкільні роки, над якими жартами звик сміятися, як часто ходиш у церкву, чи взагалі маєш Бога в голові. Цього ніколи не позбутися.
Своє єство, у кращому випадку, можна лише трохи скоригувати. Але стати іншою людиною - не вийде. І це мене лякає більше за все.

Іноді так солодко бити по собі минулим.

Бувають такі зустрічі, після яких віриш, що ніщо не випадкове в нашій долі. Людина з*явилась і зникла. Але, сама того не підозрюючи, відкрила тобі очі на щось головне. Лише тобі.

Був у мене один знайомий. Ніколи б житті не помітила його в універі, якби не опинилась на олімпіаді. Був тихим і непримітним. Абсолютно. А обличчя - задумливе й сумне. Ніби він щойно усвідомив марність усього, у що свято вірив. Він становив разючий контраст зі своїми одногрупниками, які хотіли виділитись, а насправді створювали безглузду біомасу. Ми навіть шуткували з одногрупницею, коли побачили його. Усе змінилось, коли він заговорив.

Взагалі багато що змінюється, коли людина починає говорити. Найвиразніше помічаю це в маршрутках, коли милуюсь якоюсь неймовірно красивою людиною, починаю вигадувати її історію, а коли вона відповідає на дзвінок, мені хочеться вбити себе. Бо людина, яку наділяю найкращими рисами, розмовляє як чмо на суржику, з матюками.

Так от, він нарешті заговорив. І все щезло. Аудиторія, універ, весь світ. Всі слухали тільки його. Не знаю, яке враження він справив на інших, але я була наче уві сні і мені не хотілось прокидатись. Отак красиво, не поспішаюши, обдумано він говорив. Отаким приємним голосом. І одразу стало неважливо як він виглядав, на кого був схожий, у що вдягнений. Просто хотілось його слухати. Бажання постійно його чути.

Він отримував другу освіту, вірив, що молодь може щось змінити в країні, чудово володів англійською, знав французьку, відрізняв головне від другорядного.Виглядав так, ніби знав щось, чого не знають інші. Ніби дивився на людську метушню збоку, без засудження, ледь зацікавлено. Таким він і залишився в моїй пам*яті, незворушливо чекаючи аудієнції біля кабінету завкафедри, опершись на стіну, в сіруватому одязі, з рюкзаком,  зі скам*янілим обличчям і ледь помітною зацікавленістю в очах, якими оглядав строкатий натовп провінційних студентів.

Бін був на п*ятому курсі. Більше я його ніколи не бачила. Але часто згадую, незворушно стоячи під дверима завкафедри, з рюкзаком, байдуже розглядаючи тих самих провінційних студентів.

Знати б ноти, за якими ми догрались..

Час летить як скажений. Тільки й встигай міняти маршрути. Вихідні - вже не те, чого я чекаю з нетерпінням. Вихідні перестали бути спасінням. Я вже не прошу у Бога здорового сну.

Я ніби інша людина.

А розклад здається таким умовним і хитким, ніби от зараз запізнюсь кудись, кудись не прийду, і нічого не трапиться. Бо мене ніде нічого не тримає.

Одного разу я дочекаюсь свою маршрутку і доїду до кінцевої. Бо дуже цікаво подивитись що там в кінці дороги.

дєньок

Сьогодні наснився жахливий кошмар. У найкращих традиціях дешевих трилерів: потяг сходить з рейок, вогонь, жертви, привиди, фотографії померлих. Довго переказувати не кортить.
А в універі сьогодні я побачила як виглядає наш деканат і дізналась, що я тепер - Голова Студентської ради факультету.
Що це означає і що тепер робити?

де Прокоф*єв?

Угорський фольклор, кантрі і волинки на бібісі
стають психодєлом у моїй голові
о другій ночі, чекаючи на Прокоф*єва,
пишу вокебьюлері ворк
і, курва, не вистачає часу взагалі,
бо ще й половини не зроблено,
а сдавати через сім з половиною годин.
І хто ту холєру ващє вигадав??
Адже я вже ніяка, дві доби не сплю,
а слів ЗНАЧНО менше не стає..
Так де ж Прокоф*єв, шановне бібісі?

думается мне...

Вчера вернулась с дачи и сходила на концерт Времён года.
Я сидела на втором балконе, т.е. под самым потолком.
Музыка была замечательной, но Бах для меня остался непонятным.
За два часа в моём воображении пролетела вся жизнь: детство, учёба, работа, старость.
Даже эпизоды, о которых я никогда не вспоминала.
Будущее и прошлое намертво сплелись под Вивальди.

закройте глаза газет

I'm off to a music lesson.
Summer is on. I've got an awful burn on my back. It hurts.
What's going on in Libya now? In Germany?
Studying.

No news, no memories. strange condition, you know.